Байкове кладовище – одне з найдавніших діючих київських погостів. Найближча до нього станція метро – це Палац Україна. Аби дістатись до некрополю слід вийти з підземного переходу, спуститися вниз по вулиці Німецькій до перетину з вулицею Казимира Малевича, повернути наліво, пройти ще один квартал до вулиці Байкової та вже по ній прямувати аж до самісінької Центральної брами гробовища. Також до головних воріт вас може підвезти автобус маршруту №5, що прямує з вулиці Ізюмської (Деміївський ринок) до Центрального залізничного вокзалу.
Некрополь займає площу більше зо 72 га. За майже три сторіччя, що він існує, тут спочили десятки тисяч містян та мешканців околиць столиці. У наш час погост закритий для масових поховань, але видатні постаті України досі мають шанс бути захороненими саме тут. На регулярній основі по Байковому цвинтарю проводяться екскурсії.
Зміст:
- Виникнення назви
- Унікальні склепи та нагробки
- Радянська епоха
- Релігійні споруди на території Байкового кладовища
- Крематорій та колумбарій
- Поховані на Байковому кладовищі
- Імперські часи
- Радянська епоха
- Незалежна Україна
Виникнення назви
У першій половині 19-го сторіччя голова київської адміністрації, генерал-губернатор Василь Левашов був стурбований станом конфесіональних міських кладовищ. Розташовані у низинах Звіринецького, Кудрявського та погосту біля Аскольдової могили захоронення постійно підтоплювало. Як наслідок, гроби з небіжчиками спливали у Дніпрі завдяки потокам ґрунтових вод чи з’являлись на місці поховань через спучення. Лютерани були першими, хто отримав дозвіл на перенесення могил та організацію погребінь на новому місці. Їм було виділено територію на околиці столиці, по правому берегу річки Либідь. За назвою місцевості першою назвою гробовища було Новостроєнськечи Либідське.
Ближче до середини 19-го сторіччя на цій ділянці вже ховали усіх померлих, незалежно від їх релігійних вподобань. Саме 1831 рік, коли новий некрополь став останнім притулком однаково для німців та місцевих мешканців, вважається роком його заснування. Пройшло ще трохи часу й погост було поділено на квартали: юдейський, православний, католицький, лютеранський, тощо.
У 1876 році до некрополю була приєднана велика земельна ділянка Байкового хутору, що надійшов у казну міста за відсутності спадкоємців. Цим наділом раніше володів відставний генерал-майор Сергій Байков, герой двох війн: Наполеонівської 1812 року та російсько-турецької 1828-1829 років. Саме після цієї події за цвинтарем закріпилася поточна його назва. Але досі ще розрізняють умовні дві частини – Старий Байковий та Новий Байковий погости.
Унікальні склепи та нагробки
На зібрані з заможних містян протоієреєм Петром Максимовичем кошти вдалось не тільки перенести старі поховання на нове кладовище, але й подбати про занедбане пустище біля річки Либідь. Насамперед відокремили некрополь від жилих кварталів, густо насадивши дерева та зробивши штучні рівчаки. Навкруги усієї території встановили огорожу. Кожна з чотирьох брам на погост мала свою назву згідно ділянці, на яку вона вела – Стара, Лютеранська (або Німецька), Католицька (або Польська) та Православна. Біля кожного входу були побудовані будочки для сторожей.
Розширення площі Байкового цвинтаря й можливість здійснювати поховання мерців різних конфесій призвело до популяризації місцини. Все частіше забезпечені родини обирали цей погост для погребіння своїх рідних. На їх могили встановлювали унікальні нагробки, розбудовували усипальні та каплиці. Головним виконавцем замовлень на виготовлення монументальних споруд була ритуальна контора «Вдова де Веккі». Також розробкою оригінальних склепів займались відомі наприкінці 19-го сторіччя київські архітектори Михайло Іконніков, Владислав Городецький, Євген Єрмаков та Володимир Ніколаєв.
Хоча кладовище вважалося престижним, воно залишалося організацією, що функціонувала на громадських засадах. По факту це означало, що майже ніхто не переймався внутрішніми її справами. Найвідоміше місце спочиненнястоличних мешканців з 1874 року свою опіку взяв священик Рябчинський. Нажаль, окрім фамілії від панотця інших відомостей до наших днин не дійшло. Протягом 35 років до самого сконання його дружини він опікувався благоустроєм кладовища. Після 1909 року погост поступово зазнав спустошення. Вже за кілька десятків років усі усипальні було розграбовано, на їх стінах знищені пам’ятні написи, а про колишніх покійників нагадували лише напівстерті сходи й зблякла ритуальна атрибутика.
Під час Другої Світової війни на Байковому цвинтарі від німецьких погромів ховались юдейські родини. Склепи та каплиці слугували їм замість тимчасової домівки та бомбосховища. Обстріли Києва продовжувались до листопада 1943 року, тож багато унікальних меморіальних комплексів було піддано руйнації. Втім деяку їх частину все ж таки реставрували і вони досить нагадують візитерам гробовища про історичне минуле.
Радянська епоха
В радянську епоху стало звичкою розбудовувати різноманітні пантеони у вагомих містах величезної країни. На згадку одразу приходять:
- Літераторські містки у Ленінграді (зараз – Санкт-Петербург), де поховані видатні російські та радянські письменники;
- не завершений у своїй ідеї Пантеон на Червоній площі у Москві, де у гробах та урнах спочило чимало видатних воєначальників та вчених;
- некрополь Мтацмінда у Тбілісі, де погребено багацько письменників та суспільних діячів Грузії.
За цим самим принципом на Байковому кладовищі було споруджено Центральну алею та виділені ділянки для надання останнього притулку визначним постатям УРСР.
Статус напівзакритого цвинтар набув у 1968 році згідно Рішення виконавчого комітету Київської міськради. Дане положення означає, що нові захоронення проводити неможна, але дозволено підпоховання у могили родичів. Виключення роблять лише для відомих особистостей, яким на рівні КМДА виділяються меморіальні ділянки.
Релігійні споруди на території Байкового кладовища
Найпершою й нині зруйнованою релігійною спорудою на погості була побудована у 1841 році дерев’яна церква Дмитра Ростовського. Вона ж дала нову назву багатоконфесіональному некрополю – Дмитрівський. На початку 20-го сторіччя храм Святого Дмитра було відбудовано у каменю біля Центральної брами.
З 1884 по 1889 рік на православній частині гробовища була розбудована церква Вознесіння Господнього або Вознесенська Церква. Наприкінці 30-х років минулого сторіччя храм було зачинено, однак з початком Другої Світової війни у 1941 році служби було поновлено. У 60-х роках приміщення перетворили на меморіальну залу кладовища. Знов до вірян місце служіння повернулось лишень у серпні 1990 року.
У 2007 році неподалік від крематорію було побудовано дерев’яний Храм-каплицю «Воскресіння Словущого». Перше служіння відбулось у квітні 2008 року. Зараз релігійна споруда відкрита для відвідування щоденно у часи роботи кремаційного комплексу.
Крематорій та колумбарій
Ідею встановити крематорій у столиці УРСР почали обговорювати з 1960-х років. Працювати над проектом доручили українським архітекторам Аврааму Мілецькому, Аді Рибачук та Володимиру Мельниченко. Перед ними постало найскладніше творче завдання: втілити оригінальний задум у дусі пануючого тоді соціалістичного реалізму. На щастя, майстрам своєї справи вдалось відтворити споруду, що відповідає усім вимогам того часу. І ось вже в 1975 році кремаційний комплекс почав свою роботу.
Трошки пізніше було виділено ділянку у верхній частині погосту для побудови колумбарію. Перше поховання урною у ньому було здійснено в 1977 році.
Поховані на Байковому кладовищі
Багато відомих постатей віднайшли місце останнього спочинку на Байковому цвинтарі. Називаючи лише декількох з них ми ні в якому разі не применшуємо вклад інших осіб у культурну спадщину, науку та історію України.
Імперські часи
Лисенко Микола Віталійович – український композитор, піаніст, диригент. Збирач українського фольклору, по праву вважається засновником української національної музики. Найбільш відомі його твори – опери «Наталка Полтавка» та«Тарас Бульба», «Запорозький марш».
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квитка) – українська поетеса, письменниця, перекладачка. Співзасновницялітературного гуртку «Плеяда» й організації Українська соціал-демократія. Займалась обробкою фольклору, брала активну участь в українському жіночому руху й впровадженнінаціональних ідей.
Шлейфер Павло Іванович (Пауль Іоган) – художник-портретист, архітектор. Малював у стилі українського портрету 18-го ст. За його проектами побудовані кірха св. Катерини, Острозька гімназія, Дім Глуховськоговчительського інституту.
Ейсман Густав-Адольф Іванович – київський міський голованаприкінці 19-го ст. Професор Київського університету св. Володимира, діючий статський радник. Відрізнявсяавторитарним стилем управління, однак заради вирішення невідкладних муніципальних питань іноді використовував свої особисті кошти.
Вальтер Олександр Петрович – професор кафедрифізіологічної анатомії Київського університету. Ініціював побудову Анатомічного театру при медичному факультеті КУ, став його першим директором.
Радянська епоха
Ковпак Сидір Артемович – генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу. Учасник Громадянської, Першої та Другої світових війн. Один з організаторів партизанського руху на Україні.
Щербицький Володимир Васильович – Перший секретар ЦК КПУ з 1972 по 1989 рік. Займався активною відбудовою жилого сектору, об’єктів соцреалізму, технічною модернізацією промисловості. Також відомий як суворий переслідувач української культури та пропагандист російської мови.
Палладін Олександр Володимирович – засновник українськоїшколи біохіміків, академік АН УРСР та АН СРСР. Номінант на Нобелівську премію по хімії у 1957 році.
Гончар Олесь (Олександр) Терентійович – український ірадянський письменник, прозаїк, критик, політичний діяч. Голова Союзу письменників України. Лауреат премій: двох Сталінських, Ленінської, Державної СРСР, республіканськоїімені Т.Г. Шевченка. Кавалер трьох орденів Леніна, академік НАН України. Удостоєний звання Герой України (посмертно).
Ужвій Наталя Михайлівна – актриса театру та кіно. Народна артистка СРСР. Лауреатка чотирьох Сталінських премій таДержавної УРСР імені Тараса Шевченка. Удостоєна званняГероя Соціалістичної Праці.
Незалежна Україна
Амосов Микола Миколайович – доктор медичних наук, займався дослідженнями в кардіохірургії, трансплантології та біокібернетиці. Академік НАН України и АМН України, лауреат Ленінської премії.
Лобановський Валерій Васильович – заслужений тренер СРСРі України з футболу, багаторічний наставник ФК «Динамо». Відзначений орденами «Знак Пошани», Трудового Червоного Прапору, «За заслуги» та «Героя України» (посмертно).
Кірпа Георгій Миколайович – інженер-транспортник, Міністр транспорту (та зв’язку) України. Удостоєний звання Герой України. Нагороджений орденами: «Дружби Народів», «Ярослава Мудрого», «За заслуги», «Святого князя Владимира Великого».
Чорновіл В’ячеслав Максимович – український політик, публіцист. Учасник та керівник українського національно-демократичного визвольного руху України. Нагородженийорденом «Ярослава Мудрого», лауреат Національної преміїімені Тараса Шевченка. Удостоєний звання Герой України(посмертно).
Мирошниченко Євгенія Семенівна – оперна співачка, Народна артистка СРСР. Лауреат Державних премій СРСР и УРСР імені Тараса Шевченка. Удостоєна звання Героїні України.
